Гаряче літо 1991-го і недоладна «котлета по-київськи»

Гаряче літо 1991-го і недоладна «котлета по-київськи»

Тридцять років тому ситуація в СРСР на тлі глибокої кризи змінювалась, як у калейдоскопі 

У спекотні літні дні 1991-го в Радянському Союзі і навколо нього відбувалися події, які все помітніше розігрівали ситуацію і тривожно відлунювалися в різних куточках планети, насамперед, у її провідних країнах. На очах руйнувався «двополюсний світ», і це вимагало оперативного осмислення та невідкладних реагувань, рішень, дій. Адже йшлося про нестабільність і загрозу руйнацій з непередбачуваними наслідками на одному з цих полюсів, де були нагромаджені колосальні запаси ракетно-ядерної зброї.

Тому зовсім не випадково тогочасний президент США Джордж Буш вирішує особисто побувати в епіцентрі цих подій, в СРСР, вирушивши в Москву з офіційним візитом (радянський лідер Михайло Горбачов з радістю його приймав). При цьому в програму візиту було включено відвідання Дж. Бушем України. Чому саме України? Про це йтиметься наприкінці нашого блогу, а поки що коротко нагадаємо, як розвивалися в СРСР подій в липні – на початку серпня, за лічені до проголошення незалежності Української держави.

Під час урочистої зустрічі в Бориспільському аеропорту
Під час урочистої зустрічі в Бориспільському аеропорту

Криза. Ходіння по муках

Якщо спробувати одним словом охарактеризувати становище, в якому тоді перебував Радянський Союз, то ним було б слово «криза». Вона проявлялася в усьому – в неспроможності політичної системи та офіційної ідеології, відцентрових процесах, розпаді так званого єдиного народногосподарського комплексу, зубожінні населення, тотальних дефіцитах, соціальних катаклізмах…

Типова для тих днів картина
Типова для тих днів картина

Союзний центр все більше виявляв свою безпомічність, і в цих умовах кожна республіка змушена була рятуватися, як могла. Україна на початку липня прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки та виходу її з кризового становища. Головним у ній був курс на ринкові відносини. В урядовому коментарі до неї йшлося про те, що Україна робить вибір на користь ринку, а це означає, що віднині треба з корінням вирвати із нашої свідомості замшілий постулат політекономії соціалізму про те, що план – це закон, бо насправді план – це антипод ринкових відносин, за допомогою яких можна й необхідно подолати кризу.

Автори програми і більшість депутатів українського парламенту, які її підтримали, розуміли, що республіканська програма не стикується із союзними інтересами і намірами і навіть багато в чому вступає з ними в суперечність. Але Київ твердо заявив, що наполягатиме на припиненні дій на території республіки тих союзних актів, положення яких не дозволяють виконати надзвичайні заходи.

У цій ситуації довелося реанімувати купонну систему. Впроваджуючи її в жовтні – листопаді 1990 року, український уряд заявив, що вона діятиме лише кілька місяців. Так і сталося. Але після відміни купонів почалося інтенсивне опустошення споживчого ринку республіки. Звідусіль залунали голоси, зокрема й тих, хто був категоричним противником купонної системи, про необхідність повернення до неї і таким шляхом стримування вивезення товарів за межі України. Враховуючи це, Кабмін України повернувся до цієї системи, впровадивши з 1 серпня картки споживача з купонами нового зразка.

Купоно-карбованці були вимушеним нововведенням
Купоно-карбованці були вимушеним нововведенням

Ніяк не вдавалося поліпшити в республіці фінансово-бюджетну ситуацію. Коментуючи її на моє прохання, Міністр фінансів Олександр Коваленко бідкався, що вжиті урядом заходи поки що успіхом не увінчалися, бо не вдалося зупинити падіння обсягів виробництва. Особливо це позначилося на республіканському бюджеті, на який лягає основний тягар дефіциту коштів. Міністр підкріпив це такою невтішною статистикою: за перше півріччя 1991-го року до бюджету республіки не поступив більш як мільярд карбованців або 5,7 відсотків від очікуваних коштів.

У ті дні надходили тривожні вісті із жнив. Інший мій співрозмовник Міністр з питань аграрної політики і продовольства Олександр Ткаченко намалював невтішну картину. На заході і півночі Україні хлібні поля залиті дощами і на великих площах вилягли. А на півдні і сході навпаки – було бездощів’я і вони підгоріли. Скажімо, в таких зерносіючих областях, як Запорізька і Херсонська, на кожному гектарі намолочували по 22 центнери пшениці – на 11 центнерів менше, ніж попереднього літа. «За нашими розрахунками, – сказав міністр, – Україна не добере в порівнянні з минулим роком п’ять мільйонів тонн хліба. Тому поряд із завданням повністю зібрати те, що вирощене, уряд України поставив також завдання перекрити всі канали вивезення хліба за межі республіки».

Україна гальмувала «Новоогарьовський процес»

На такому ось безрадісному фінансово-економічному і соціальному фоні в Україні і в СРСР загалом розгорталися влітку 1991-го не менш гарячі політичні події. У їхньому епіцентрі було питання про новий Союзний договір. Зіткнулися дві рішуче протидіючі одна одній сили: перша виступала за збереження і зміцнення вертикалі влади на чолі з Москвою, друга – за максимальне віддалення від союзного центру і реальне утвердження державного суверенітету кожної з республік. Нагадаємо, що республіки Прибалтики на той час вже по суті вийшли з Союзу і вирушили в самостійне плавання: Кремль у безнадійності махнув на них рукою, злорадно сподіваючись, що без економічної підтримки союзного центру вони або повернуться в «радянську гавань» або підуть на дно…

Україна в ті літні дні ще не була готовою до рішучого розриву з СРСР, хоча в республіці на очах росла кількість супротивників «новоогарьовського процесу» і підготовки угоди про оновлений Союз. Михайло Горбачов форсував цей процес. Його учасники збиралися в Ново-Огарьово під Москвою доволі часто. Поступово ставало ясним, що в кожного з керівників республік був свій погляд на Союзний договір. Леонід Кравчук, у той час Голова Верховної Ради УРСР, вважав найбільш прийнятною схему співдружність на зразок Європейського Союзу, проте, за його словами, розумів, що реалізація подібного плану тоді була не на часі. Тому підтримував більш м’яку схему, яку ще за рік до цього було проговорено з Борисом Єльциним і Нурсултаном Назарбаєвим. Ішлося про конфедеративне об’єднання, побудоване на засадах суверенітетів країн. Прихильникам цього проекту бачилося, що в такий спосіб вдасться якнайшвидше, а головне, з найменшими втратами (оскільки не розривалися економічні зв’язки) трансформуватися у міцні, незалежні держави.

Леонд Кравчук і Михайло Горбачов
Леонд Кравчук і Михайло Горбачов

Горбачову ідея конфедерації не подобалася. І тоді він вирішив зробити «хід конем». Ось як про це згадує Леонід Кравчук: «Якось я збираюсь на чергові відвідини Ново-Огарьова, коли мені телефонує Микола Багров, який був головою кримського парламенту: «Леоніде Макаровичу, Ви знаєте, мене теж запрошують…» Я тоді не надав цьому значення. Коли з’являюсь до Ново-Огарьова, а там – повна зала. Якщо не помиляюся, 32 особи. Єльцин досить грізно (а голосина в Бориса Миколайовича, дай Боже) запитав Горбачова: «Це що таке?» Той відповів: «Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про те, щоб до нас долучилися голови Верховних Рад автономних республік». Суть подібної комбінації була цілком зрозумілою. Керівники автономних утворень до цього постійно висловлювалися за федеративний договір… Таким чином ми, прихильники конфедеративної угоди, залишилися у меншості…»

Але цей хід Горбачова і його прибічників виявився хибним. Поставленої мети вони не досягли. Безпідставне розширення «ново-огарьовського клубу» означало кінець діалогу. Ще під час першої зустрічі в Ново-Огарьово Михайло Горбачов заявив, що Союзний договір має бути підписаний не пізніше липня 1991 року. Але це було нереальним. Уже хоча б тому, що Верховна Рада України ухвалила постанову про утворення спеціальної робочої групи, якій належало ретельно проаналізувати остаточний текст договору. Свої висновки група повинна була подати в парламент до середини вересня. Всі тоді добре розуміли: йдеться про явне затягування Україною розгляду проекту договору. Як показали наступні події, це було мудре рішення.

Коли бажане видається за дійсне
Коли бажане видається за дійсне

Горбачов вдався до підтримки «важковаговиків» світової політики

У ті літні дні Михайло Горбачов і його радники вдалися до ще одного хитрого ходу: якщо й не прямо, то опосередковано вплинути на Україну за допомогою «важковаговиків» світової політики. На шосте липня був запланований візит в СРСР канцлера Німеччини Гельмута Коля. Горбачов вирішив прийняти його не в Москві, а в Києві. Мені добре пам’ятається той гарячий липневий день, бо був акредитований на переговорах лідерів обох країн. Переговори проходили у Межигір’ї, яке до цього було державною дачею для першої особи республіки (останнім на ній жив Володимир Щербицький).. Пресконференцію для нас влаштували під відкритим небом, на одній з просторих полян Межигір’я. І Горбачов, і Коль говорили в основному загальні речі: висловлювали велике задоволення від зустрічі, заявляли про великі перспективи радянсько-німецького співробітництва. Це було не що інше, як очевидна підтримка Горбачова та його курсу з боку офіційної Німеччини. А з боку керівника СРСР ще й демонстрація, що Україна аж ніяк не суверенна республіка, а невід’ємна частина Союзу. Відлунням цієї зустрічі стала багатотисячна демонстрація супротивників нової союзної угоди на вулицях Києва, яку, певна річ, обминули кортежі обох офіційних делегацій.

Гельмут Коль і Михайло Горбачов
Гельмут Коль і Михайло Горбачов

Лозунги демонстрантів тих днів
Лозунги демонстрантів тих днів

Після цього союзний керівник вдався до ще одного кроку, запросивши до СРСР лідера наймогутнішої і найвпливовішої держави світу. Михайло Горбачов приймав Джорджа Буша-старшого у Москві, але програма візиту високого американського гостя передбачала й одноденне перебування його в Києві, а головне – виступ в українському парламенті. Що скаже з трибуни Верховної Ради президент США? Він був перед непростим вибором: підтримувати Горбачова чи тих, хто прагнув піти прибалтійським шляхом рішучого розриву з Москвою. Джордж Буш вибрав перший варіант: у своєму виступі в Києві він заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». Американський президент недвозначно заявив про те, що «американці не підтримають тих, хто виборює незалежність, щоб змінити далеку тиранію на місцевий деспотизм. Вони не допомагатимуть тим, хто проголошує самовбивчий націоналізм, який базується на національній ненависті».

Згодом Джордж Буш зізнався, що ці слова він вписав у свою промову сам, незадовго до її проголошення. Так чи інакше, але вони справили на слухачів ефект холодного душу. Американський президент виступив по суті адвокатом Горбачова і нового союзного договору, давши чітко зрозуміти: марно сподіватися на те, що Америка підтримає ідею незалежності України. За словами Юрія Саєвича, журналіста Української служби «Голосу Америки», який був у Києві перекладачем Джорджа Буша і озвучував у парламенті українською мовою його промову, приведені вище акценти в ній свідчили про нерозуміння поточних тенденцій, рушійних сил та процесів переформатування Східної Європи влітку 1991- го: «Через суть послання – такого образливого для авдиторії, де відбувався виступ, – я б сказав, цей текст цілком можна назвати чи не найбільш невдалою з будь-коли написаних промов для президента США».

Варто нагадати, що ця промова увійшла в історію під назвою «котлета по-київськи». Назвав її так відомий політичний оглядач газети «Нью-Йорк таймс» Вільям Сефайр у своїй публікації «Після падіння». У ній, зокрема, були такі слова: «Цієї весни пан Буш зробив величезну помилку, повернувши Ірак, а цього літа у своїй гнітючій промові «котлета по-київськи» він застеріг українців від самовизначення, тупо поставивши Вашингтон на бік московського централізму і намагаючись зупинити хід історії».

Леонід Кравчук і Джордж Буш. Травень 1992 року
Леонід Кравчук і Джордж Буш. Травень 1992 року

…Стаття Сефайра вийшла в «Нью-Йорк таймс» 29 серпня, уже після проголошення незалежності України. Але до цієї вікопомної події ще треба було дожити, пройшовши через випробування тих неймовірно гарячих серпневих днів 1991-го, які потрясли світ. Залишається тільки додати, що менш ніж через рік, у травні, Джордж Буш приймав Леоніда Кравчука у Вашингтоні вже в якості Президента незалежної України. Він, зокрема, після переговорів запросив поважного гостя прогулятися мальовничою галявиною біля Білого дому, а невдовзі у Вашингтоні було урочисто відкрито Посольство України, будівля якого належить до найвизначніших пам’яток американської історії як місця, пов’язаного з народженням федеральної столиці США.

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Оставить комментарий

Вы должны быть авторизованы, чтобы разместить комментарий.