Довга дорога до Криму. Три історії про депортацію та повернення

Довга дорога до Криму. Три історії про депортацію та повернення

Вони вижили і залишилися людьми, в холоді і голоді, допомагаючи одне одному

Час дедалі більше віддаляє кримських татар від трагічного дня — 18 травня 1944 року, але нові спогади і розповіді про депортацію та її наслідки продовжують звучати і сьогодні, тому що ця трагедія змінила життя не окремо взятої людини, родини або спільноти. Вона поставила під загрозу існування всього народу. Депортацією намагалися знищити сліди його багатовікової історії та культури в Криму, поставити під сумнів приналежність народу до Криму. Депортація і заборона на вивчення рідної мови кримських татар призвели до того, що ЮНЕСКО зарахувала сьогодні кримськотатарську до мов, які вимирають.

На питання — що робити, щоб змінити цю ситуацію, кримські татари дають свою відповідь. Вони продовжують доносити до людей свої життєві історії, тому що тільки завдяки їм можна скласти правдиву картину того, що сталося. Історії застерігають суспільство від можливого повторення геноциду, якого б народу це не стосувалося. Вони допомагають тим, хто переніс горе, знаходити співчуття і не втрачати надію.

Сьогодні Укрінформ розповідає про героїв, які, попри пережите, змогли створити нове, відродити забуте і віднайти загублене.

НАЙКРАЩА РОЛЬ СУБІЄ НАЛБАНТОВОЇ

Субіє Налбантова нещодавно відзначила своє 83-річчя. Музикант, педагог, автор сценаріїв колись популярної в Криму телепрограми «Мерабаниз, балалар!» (Здрастуйте, діти!) — вона багато зробила для відродження кримськотатарської мови і культури в Криму. А ще вона — мама відомого в Україні режисера і актора Ахтема Сеітаблаєва.

Субие Налбантова / Фото: crimeantatars.club
Субіє Налбантова / Фото: crimeantatars.club

У 6-річному віці її з батьками і ще чотирма братами і сестрами загнали у вагони і відвезли дуже далеко від дому, де вона народилася — в селі Капсихор (нині Морське), що під Судаком. Родина опинилася в Марійській АРСР, у лісовому господарстві "Ашла", що займалося заготівлею лісу і відправкою його залізницею.

Зима була важким випробуванням для родини, Субіє ханум.

За її словами, до школи дітям треба було йти пішки майже 5 км, а одягу і взуття ні в кого не було. Тоді врятував родину брат Ахтем, він навчився у місцевих жителів в'язати постоли з кори липи. В них і ходила Субіє до школи.

А щоб добути шматок хліба, доводилося важко працювати. У 13 років дівчинка нарівні зі старшими грузила в вагони 4-метрові колоди лісу.

"Коли я знову все це згадую, дивуюся, як ми вижили, як при цьому залишилися людьми, як допомагали одне одному тоді", — розповідає Субіє Налбантова.

Але в пам'яті жінки — не лише важкі часи. Її спокійна розповідь супроводжується теплою посмішкою, коли вона згадує про захоплення музикою, про той час, коли вона ходила до вокального гуртка, що організував її брат.

Родина Налбантових належала до відомої династії кримських музикантів і композиторів, хоча батьки Субіє не були музикантами. Вони були знавцями Корану, і були дуже шанованими і авторитетними людьми в селі. Але при цьому музика, пісні завжди звучали в їхньому домі.

Тому, коли перед Субіє постало питання, де продовжити навчання, а у 1955 році родина переїхала до Ленінабада (місто в Таджикистані, нині Худжанд), дівчина вибрала музичне училище. Закінчивши його, вона вирішила, що навчатиметься далі і вступатиме до Ташкентського театрально-художнього інституту. Мама намагалася відмовити доньку від професії актриси, мовляв, навіщо тобі їхати в чуже місто, живи і працюй тут. Але батько тоді сказав: "Не заважай доньці, якщо хоче вчитися, нехай їде". І дівчина поїхала до Ташкента з мрією про кіно.

"У молодості, тільки-но я подивлюся який-небудь фільм, у мене відразу виникало питання – чому ми, кримські татари, не можемо знімати своє кіно. У нашому житті відбувалося стільки трагедій, стільки бід, а між ними і стільки радощів — чому ми про це не можемо зняти фільм? Це питання мені тоді не давало спокою", — розповідає Субіє ханум.

Вона вступила і закінчила Ташкентський театрально-художній інститут, але актрисою їй працювати не довелося, оскільки вийшла заміж і присвятила своє життя родині й вихованню дітей.

Музика теж була в її житті. В Янгіюлі (місто в Ташкентській області) вона пропрацювала 30 років в музичній школі. Там само, отримавши музичну освіту, почала працювати її донька Ельзара. Старший син Руслан, хоча і закінчив музичну школу по класу скрипки, вибрав політех, а молодший син Ахтем – пішов по її стопах.

Але це було вже в Криму. На батьківщину родина повернулася у 1990 році, і тут події відбувалися так швидко, ніби поспішали надолужити час, згаяний для розкриття талантів і здійснення цілей Субіє ханум.

Крымскотатарский музыкально-драматический театр
Кримськотатарський музично-драматичний театр

Так, на початку 90-х з поверненням до Криму кримських татар у Сімферополі відкрився кримськотатарський театр. Для підготовки кадрів до театру в 1991 році у Сімферопольському училищі культури відкрили набір кримськотатарської групи. Коли Субіє ханум дізналася про це, вона відразу згадала те, що їй не давало спокою в юності — чому ми не можемо зняти своє кіно про своє життя, про свою трагедію, про свою радість?

"Давай-но, Ахтеме, сходимо, теж спробуємо. Складеш іспити, покажеш свої таланти і здібності", — запропонувала синові Субіє ханум.

Так Ахтем Сеітаблаєв став студентом Сімферопольського училища культури, а коли мама зайшла до керівниці групи поцікавитися справами сина, та, дізнавшись, що Субіє Налбантова закінчила театральний інститут, запропонувала їй викладати два предмети – сценічну мову і вокал.

"Як же вчасно ви до нас зайшли, нам якраз потрібен викладач, який володіє кримськотатарською мовою, з вокалу і сценічної мови" — сказала тоді куратор групи Ахтема і відразу відвела мене до директора, щоб, не гаючи часу, оформити на роботу", — розповідає Субіє Налбантова.

Сьогодні вона з радістю згадує про той чудовий час, коли викладала майбутнім артистам кримськотатарського театру вокал і сценічну мову, коли щастя повернення на батьківщину дарувало сили, натхнення і любов до життя.

Субие Налбантова
Субіє Налбантова

Через два роки Налбантова отримала нову пропозицію: на кримськотатарському телебаченні потрібен був ведучий для дитячої програми кримськотатарською мовою. І тут Субіє ханум з її професіоналізмом, з її любов'ю і творчим підходом до справи, з її готовністю починати все з нуля, стала справжньою знахідкою для ініціаторів проєкту.

Вона згадує, що тоді в Криму кримськотатарською мовою і взагалі на тему про кримських татар нічого не було — ні методичної літератури, ні художніх книг, ні перекладів. Жінка по крихтах збирала інформацію з газет і журналів, писала сценарії, вірші, оповідання, казки. Сама шила ляльок для свого невеликого театру, озвучувала їх, шукала і готувала до ефіру дітей, а ще працювала з першими кримськотатарськими групами, що відкривалися  в дитячих садках. Сьогодні молодь з ностальгією згадує програму "Мерабаниз, балалар!", яку вела Субіє Налбантова. Її талант, майстерність і патріотизм ніби чекали того часу, коли вона приїде до Криму і внесе свою лепту у відновлення культури і мови кримських татар на батьківщині.

Ну, а мрію — створити правдивий фільм про трагедію кримських татар — здійснив її син Ахтем Сеітаблаєв. У знятій ним стрічці «Хайтарма» Субіє Налбантовій навіть дісталася маленька роль.

Скрин с ленты «Хайтарма»
Скрін з фільму «Хайтарма»

Коли на світанку нового дня 18 травня 1944 року кримських татар виганяли з їхніх будинків, її героїня, якій щойно сказали, що вона депортується за зраду батьківщині, загорнула в хустку Коран і попрямувала до виходу. На запитання червоноармійця: "І це все, що ви з собою берете?", відповіла, що цього достатньо, щоб жити. А ще, дивлячись йому прямо у вічі, додала: "У мене п'ять онуків загинули на війні, 6-й онук бореться за нашу землю. Побачиш його, скажи йому, що він зрадник". Деякі глядачі вважають, що це найкраща епізодична роль у фільмі «Хайтарма».

ДИТЯЧІ ІГРИ МУСФІРЕ, ЯКІ ПЕРЕРВАЛА ДЕПОРТАЦІЯ

Мусфіре Муслімова народилася під Керчю в 1933 році у Маяк-Салинському районі. Вона — мама відомого в Криму видавця і редактора дитячого журналу "Арманчик" Едіє Муслімової. Що таке арманчик? Це такий собі амбарчик, повний пшениці, навколо якого завжди кипить робота. Напевно, у багатьох народів є така казка, як українська про сороку-ворону, яка кашу варила, діток годувала. У кримськотатарському варіанті ця гра за участю долоньки і дитячих пальчиків звучить так: в амбарчик, повний пшениці, кожен приносив по зернятку, хтось готував їжу, хтось розводив вогонь, хтось воду носив, хтось посуд мив, кожен щось корисне робив і тільки один був ледачий, нічого не хотів робити, тому залишився голодним.

Рефат и Мусфире Муслимовы. 9 мая 2014 года. Фото из семейного архива
Рефат і Мусфіре Муслімови. 9 травня 2014 року. Фото з сімейного архіву

Чудовий журнал "Арманчик", який з самого дитинства привчає кримськотатарських дітей до рідної мови, Едіє Муслімова видає вже 10 років. Нещодавно вона у Фейсбуці спогади своєї мами про її важке дитинство в місцях депортації в Узбекистані. Їхня родина потрапила в Хатирчинський район, в селище, де розташовувався рудник Лянгар. Там вона вперше пішла до школи, бо в Криму війна почалася якраз того року, коли вона мала йти в перший клас. У Лянгарі її навчання почалося з другого класу. Сестра Зекіє навчила її алфавіту, навчила читати і писати. Кримськотатарських дітей у селищі було настільки багато, що для них відкрили окремий клас і діти сиділи по троє за партою. Майже всі вони, як і Мусфіре, були переростками. Дітям довго не могли підібрати вчителя, бо кримськотатарських педагогів на роботу не брали, а мову інших вчителів вони просто не розуміли.

"Прийшов до нас учитель-узбек, почав пояснювати урок узбецькою мовою — ми його не зрозуміли і він нас не зрозумів. Наступною була викладачка, казанська татарка — та сама історія: ніхто нікого не зрозумів. Щоб вийти з ситуації, що склалася, хоча вчителів кримських татар не брали на роботу, все ж взяли вчителя Мусрет-оджа (оджа-учитель), уродженця кримського села Аджі-Елі", — згадує жінка.

Мусрет-оджа перекладав навчальний матеріал з російської мови на кримськотатарську. Так діти засвоювали урок. Для багатьох навчання було ще й порятунком від голоду, оскільки вдома їжі ні в кого не було, а в школі дітей хоч чимось годували, згадує Мусфіре ханум.

З настанням морозів (а в селищі, оточеному горами, зими були снігові і холодні) кримськотатарських учнів приходило до школи дедалі менше. Дітям нічого було одягнути і взути, у цьому була головна причина їхньої відмови від навчання. У четвертому класі з учнів залишилися лише три дівчинки, і кримськотатарський клас об'єднали з російським.

У Мусфіре було дві подруги. Найближча, Невк'изе, родом з Казантипу, в 4-му класі під час навчання загинула від удару електричним струмом. Інша її однокласниця, Фатме, після смерті матері потрапила до дитбудинку. Так дівчинка залишилася зовсім одна і відчувала постійні глузування і знущання з боку учнів нового класу.

Вона сиділа на останній парті, ніхто не хотів з нею дружити, в неї тикали пальцем і дражнили дуже образливими словами, наприклад, «зрадниця». Ще називали «вшива», хоча сестра щотижня водила її в баню і її голова була завжди чиста з туго заплетеною косою.

"Зараз, після стількох років, у мене досі в душі залишилася образа від принижень і знущань. А російську мову я знала досить пристойно, батьки говорили нею, та й сама я в Криму дружила і грала з російськими дітьми", — згадує вона.

І не лише з росіянами. Якось вчителька викликала її до дошки, щоб вона розповіла біографію письменника Максима Горького. Дівчинка почала захоплено відповідати урок, але коли дійшла до моменту, у якому економка вимірювала лучинку і ховала «мерку», слово «прятала» вона забула. Зате згадала слово «ховала». Після того, як вона вимовила це слово, клас вибухнув гучним реготом і з криками «ховала-ховала» однокласники тикали в дівчинку пальцями.

Як згадує Мусфіре ханум, до 1934 року її батько працював головою колгоспу в селі Палапан під Керчю. За часів голоду в Україні до Криму хлинули потоки людей, які рятувалися від Голодомору, і тоді батько прийняв до свого колгоспу кілька сімей українців і організував для них в їдальні безкоштовне харчування. У ті дні, граючи на вулиці з українськими дітьми в гру «хованки», Мусфіре і запам'ятала це слово. Але у дорослих тоді були свої «ігри» — батька дівчинки зняли з роботи за допомогу голодуючим.

"Приїхала перевірка з Сімферополя, і батька зняли з роботи за те, що він нібито прийняв в колгосп «дармоїдів». Після цього батько поїхав з родиною до Керчі, пропрацював деякий час у рибцеху, потім його знову відновили на роботі і відправили створювати колгосп в село Так"іл", — ділиться спогадами матері її донька Едіє.

Та відповідь біля дошки для Мусфіре закінчилася не так плачевно, як вона припускала. Розумна вчителька зупинила глузування дітей, сказала, що слово «ховала» є в російській мові, хоча воно не літературне і поставила дівчинці оцінку "відмінно". Це ненадовго врятувало її від подальших знущань дітей.

Згодом, вже у п'ятому класі, дівчинці довелося залишити школу, оскільки становище ізгоя серед однокласників вона вже не могла витримувати. Мусфіре просто зрозуміла, що її щасливе дитинство закінчилося разом з дитячими іграми біля рідного дому, а тепер прийшов час дорослішати. Тому своє навчання вона продовжила, коли влаштувалася на роботу в шахту «Лянгар». Вдень працювала, а ввечері ходила на заняття до школи.

Эдие Муслимова
Едіє Муслімова

Але чарівна сила дитячих ігор у Криму допомогла їй тоді не лише отримати п'ятірку. Провидіння це чи випадковість, але саме історія дитячих ігор у Криму стала темою окремого проєкту в рамках видання «Арманчик». Почалося з того, що Едіє Муслімова якось поїхала зі своїм журналом до Туреччини на конференцію, присвячену дитячим іграм. Там їй сказали, що ігри дітей всього тюркського світу розказані, описані і вивчені за винятком ігор дітей кримських татар. Це до глибини душі зачепило Едіє.

Звичайно, поколінню її батьків було не до ігор, вони працювали в шахтах, вони сплавляли ліс, вони працювали на будівництві. Але є розповіді її мами про те, в які чудові ігри грали діти до депортації з Криму. Едіє Муслімовій вдалося і відновити, оживити ці ігри. Сьогодні їх можна подивитися журналу «Арманчик». 

Наприклад, ігри (Три камені), Шамар (Ляпанець), Мермеша (Гра), цілком можуть відвернути дітей від комп'ютерів. Вони не лише цікаві, розвивають допитливість, спритність, силу, а й відтворюють картину життя колишнього світу в Криму – такого теплого і дорогого для тих, чиє щасливе дитинство закінчилося після депортації.

ДВІЧІ ДЕПОРТОВАНА ДРУЖИНА НЕУГОДНОГО ПОЕТА. ІСТОРІЯ, ЗІБРАНА ПО КРИХТАХ

Ще одна наша історія почалася задовго до 1944 року і пов'язана вона з видатним кримськотатарським поетом Амді Гірайбаєм, життя якого закінчилося розстрілом у Бутирській в'язниці.

Амди Гирайбаем / Фото: qtmm.org

Амді Гірайбай / Фото: qtmm.org


Історію життя поета, який народився в родині мусульманського богослова у лютому 1901 року (цього року йому виповнилося б 120 років), розповідає доктор філологічних наук, професор Кримського інженерно-педагогічного університету Ісмаїл Керімов. Вивченню його творчості вчений присвятив дев'ять років. Скрупульозно, по крихтах зібрані біографічні дані Гірайбая — результат роботи в тому числі і Керімова.

А почалося все у 90-х роках з листа Ісмаїла Керімова начальнику Бутирської в'язниці в Москві, де Гірайбай був страчений за неправдивим звинуваченням у шпигунстві і націоналізмі. Вчений писав, мовляв, допоможіть, кафедра кримськотатарської літератури Сімферопольського вишу хотіла б дізнатися хоч щось про поета, який для кримських татар є тим, ким Пушкін є для Росії. Але керівник Бутирки, який буквально через місяць надіслав відповідь, порадив звернутися за інформацією за іншою адресою, хоча картотека Бутирки напевно зберігає чимало таємниць про часи перебування у в'язниці кримськотатарського поета. Принаймні офіційну дату його смерті — 1930 рік — спростовує кримський татарин, який тоді працював у Бутирці лікарем, і навіть доводився родичем Амді Гірайбаю. За словами лікаря, який мешкав згодом у Казахстані, він особисто бачив, як у 1932 році поета, змученого в ході допиту, вели під руки два тюремники.

Роздобути хоч якусь інформацію про репресованого кримського татарина було неможливо, і тільки наполегливі звернення вченого дозволили отримати в архіві короткі відомості про нього.

Молодим юнаком Гірайбай за посередництва тодішнього голови ЦВК Кримської АРСР Вели Ібраїмова поїхав на навчання до Туреччини, де вступив до Стамбульського університету на факультет філології.

Подробиці його біографії сьогодні є у Вікіпедії. Ми ж хочемо розкрити ту частину його життя, до якої виявився причетним кримськотатарський політичний діяч часів Кримської Народної Республіки Джафер Сейдамет, а точніше — його молодша сестра Айше.

Соратник Номана Челебіджихана — глави вперше проголошеної у 1917 році Кримської Народної Республіки — Джафер Сейдамет займав в уряді республіки посаду військового міністра і міністра закордонних справ. Деякий час він був і главою уряду. Обидва цих лідера народу, які заснували в 1917 році партію «Міллі Фірка» (Національна партія), зіграли велику роль в історії кримськотатарського народу. Вони були однодумцями, їх багато що об'єднувало, але розділило ставлення до совєтів. Челебіджихан сподівався домовитися з більшовиками і побудувати з новою владою Кримську республіку. Джафер Сейдамет не вірив новій владі і вмовляв соратника залишити Крим. Але Челебіджихан залишився в Криму, згодом був розстріляний більшовиками в Севастопольській в'язниці, а тіло його було викинуто в Чорне море. Ім'я молодого і сміливого політика стало символом трагічної історії кримськотатарського народу.

Джафер Сейдамет
Джафер Сейдамет праворуч

А Джафер Сейдамет емігрував до Туреччини і, залишившись живим, теж дуже багато встиг зробити для Криму і кримських татар, у зв'язку з чим НКВС постійно шукав сліди його діяльності в Криму.

Звичайно, кримськотатарська діаспора в Туреччині зустрічалася зі студентами з Криму. Під час цих зустрічей Джафер Сейдамет і його соратники обмінювалися ідеями з кримською молоддю, але, крім інтелектуальних і політичних, у Амді Гірайбая був до цих зустрічей також інший, особистий інтерес – він закохався у молодшу сестру Джафера Сейдамета, Айше. Поет присвятив дівчині багато красивих віршів, які увійшли до класики кримськотатарської літератури.

Молоді вже були заручені, коли Амді Гірайбай повідомив, що планує їхати разом з Айше до Криму, Джафер Сейдамет виступив проти цього. Він попередив поета, що в Криму його чекають переслідування, і запропонував майбутньому зятю роботу у Варшавському університеті. Він написав листа своїм друзям до Польщі і питання було вирішене, однак Амді Гірайбай відмовився від цієї пропозиції, заявив, що нічого поганого совєтам не зробив. Поет справді підтримував нову владу в Криму. Він, будучи вихідцем з бідної родини, закликав у своїх віршах молодь активно включатися в нове життя.

Забігаючи наперед, зазначимо, що згодом, у 1974 році, цей лист Джафера Сейдамета в Польщу став підставою для відмови СРСР в реабілітації поета. Тоді кримськотатарський письменник Решид Мурад, який був членом Спілки письменників, маючи бажання повернути Гірайбаю його добре ім'я, звернувся з листом до ЦК, але йому відповіли відмовою, аргументуючи листом Джафера Сейдамета до Варшавського університету, яким поет не скористався. Тільки у 1993 році кримські татари звернулися до України і Амді Гірайбая реабілітували. До слова, у 2011 році Укрпошта ввела в обіг конверт із зображенням видатного кримськотатарського поета, історика і філолога Амді Гірайбая тиражем 77 тисяч.

Отже, в листопаді 1926 року він повертається з Айше до Криму і весь рік його виступи з віршами захоплено зустрічає народ, він має велику популярність. Письменник Амет Озенбашли пише прекрасну рецензію на його твори. Але вже у 1927 році поета заарештовують і саджають до в'язниці. У 1928 році Гірайбая звільняють, але лише на кілька місяців. На думку професора Керімова, поета випускають на волю лише для того, щоб ще раз простежити його можливі зв'язки з Джафером Сейдаметом. Потім його знову відправляють в Бутирку і вже не випускають звідти.

Як розповів Ісмаїл Керімов, опублікована ним у кримськотатарському журналі історія життя поета викликала у читачів багато запитань, в тому числі їм було цікаво, як склалася після арешту Гірайбая доля його дружини Айше. Вчений доклав чимало зусиль, щоб опитати десятки родичів дружини поета, і дещо йому вдалося дізнатися.

Після арешту чоловіка Айше піддали розкуркуленню. Що саме конфіскували у бідної жінки — невідомо, але розповідають, що їй було наказано залишити Крим і виїхати на Кавказ.

У 1939 році вона опиняється в селищі Адігені в Грузії, звідки перебирається в Нові Ентелі. У 1944 році Айше разом із турками-месхетинцями, які мешкали в цьому регіоні Грузії, депортують до Казахстану. Після закінчення Другої світової війни і ослаблення режиму спецпоселення вона приїжджає до Узбекистану, де працює в колгоспі Малик в бригаді виноградарів. МВС та інші наглядові органи постійно за нею стежать, не залишаючи її в спокої, і у 1959 році вона переїжджає до Азербайджану, де мешкає в селі Кусарчай Хачмазького району. У 1960 році Айше знову змушена виїхати до Узбекистану і кілька років мешкає у Чиназькому районі Ташкентської області. У 1969 році знову змінюється її місце проживання — з Узбекистану вона переселяється до Краснодара.

Джафер Сейдамет, перебуваючи в Туреччині, намагався врятувати сестру від переслідування. Для цього він запланував втечу з СРСР Айше і Хатідже (друга його сестра, яка разом з Айше повернулася до Криму в 20-х роках). Він придумав план, згідно з яким сестри перепливають на каяку річку Аракс і з території Азербайджану переправляються до південного кордону СРСР з Іраном. Спочатку все йшло за планом, однак, до того, як жінки досягли протилежного берега Араксу, їх виявили прикордонники. Їх затримують і на кілька місяців саджають до в'язниці.

Трагічне життя Айше ханум, якій судилося постійно рятуватися втечею від переслідувачів, завершується на 74-му році життя в місті Туапсе (РФ). Після того, як вона залишила Крим, лише за приблизними підрахунками їй довелося мінімум вісім разів змінювати місце свого проживання. Крім депортації, яка наздогнала її в Грузії, вона до останнього залишалася переслідуваною і неугодною радянському режиму дружиною поета, розстріляного у в'язниці за надуманими звинуваченнями.

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Оставить комментарий

Вы должны быть авторизованы, чтобы разместить комментарий.