Архітектурні пам’ятки Луцька: зі спогадів і побаченого нині

Архітектурні пам’ятки Луцька: зі спогадів і побаченого нині

Луцькі підземелля унікальні, як саме місто… Куди гірше, ніж середньовіччю, в ньому ведеться архітектурному модерну – а його тут багато

 І ще з моєї Луцької виправи, пост-роздумом до презентації "Коду Гурніка". На першому фото – я в підземеллях під Луцьким костьолом Петра і Павла. (Відчуваєте ївкий холод і запах семисотлітньої плісняви?) Луцькі підземелля унікальні, як саме місто (чи не єдине в нас, поруч із Кам’янцем, де повністю зацілів середньовічний міський ландшафт!), – тільки невелику їх частину відновлено й відкрито для відвідувачів, а леґенда ж каже, що всі вони пов’язані між собою й мають виходи з-під замку в берег на випадок облоги…

 Втім, консервація методом закопування – не найгірше, що може статися з архітектурними пам’ятками. Куди гірше, ніж середньовіччю, в Луцьку ведеться архітектурному модерну – а його тут багато, особливо центральноєвропейського конструктивізму, серед якого й минули перші 7 років мого життя (може, саме тому я так перечулено-ніжно люблю конструктивістський Харків, силует Держпрому, і навіть Кавалерідзевських шахтарів на фасаді кол. Донвугілля!) – звісно, луцькому "кишеньковому" конструктивізму до "столичного" харківського як куцому до зайця, але ж гляньте на ці лінії, відчуйте цей ритм "епохи джазу"!..

 На двох давніх світлинах – будівлі, які на моїй "луцькій" пам’яті, тобто в середині 1960-х, ще приблизно так і виглядали: по той бік вулиці – кол. польський Хліборобський банк (1929), за СРСР Будинок офіцерів (де я чотириліткою читала зі сцени Тичинине "А я у гай ходила…", трохи розчарована тим, що в залі чомусь не видно жодного офіцера)…

А з протилежного боку, в дворі – кол. Чеська школа (теж 1929), де в 1960-ті була вже школа російська (куди й ходили всі оті діти офіцерів, що заселили центр).

 Сучасних фото цих будівель не подаю – то доволі сумне видовище (банкірсько-офіцерський палац стоїть пусткою й розвалюється без нагляду, а школу обтисли звідусіль прибудовами пізньорадянських панельних коробок, так що оригінальна споруда в них просто втонула, і "вирізнити" її може хіба натреноване око – як моє, котре впродовж семи років щодня бачило її з вікна своєї дитячої кімнати: ось і звідси, либонь, теж бере початок "Код Гурніка" і моє "вроджене", з дому, "чехофільство"…).

 А по приїзді до Києва дізнаєшся, що Бог уже з ним, з тим містечковим конструктивізмом, тут взагалі на місці садиби Терещенків серед самого тобі бульвару Шевченка офісний центр збираються ввальохати, та що там старі садиби – розмах у пацанів сибірський, вони вже й Володимирового тризуба приготувалися збивати і на його місце чіпляти свій "Великий" самопал, утю-путю, какіє ми смєлиє…

 Як же набридло бути, словами класика кажучи, "поетом під час облоги"! Як набридло ВІДБИВАТИСЯ – замість БУДУВАТИ…

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Оставить комментарий

Вы должны быть авторизованы, чтобы разместить комментарий.